Конституція Угорщини гарантує всім громадянам повне медичне обслуговування, поточні витрати на яке оплачує Фонд медичного страхування. На капітальні вкладення кошти з держбюджету виділяє Центральний уряд, який також визначає політику охорони здоров’я. Що стосується надання медичної допомоги, то тут роль держави обмежена лише деякими видами спеціалізованої допомоги. Приміром, Міністерству охорони здоров’я належать служби швидкої медичної допомоги, переливання крові і деякі спеціалізовані заклади. Університетські клініки підвідомчі Міністерству освіти. Міністерства оборони, транспорту та внутрішніх справ мають власні медичні установи.
Адміністрація Національного фонду медичного страхування – головний покупець медичних послуг в країні. Кошти до Фонду медичного страхування надходять через Державну податкову службу. Основні рішення щодо Фонду – розмір відрахувань, бюджет і його розподіл по розділах, методи фінансування медичних установ – приймаються централізовано однопалатним Парламентом (Державними зборами), урядом і Міністерством охорони здоров’я. Чисельність медичного персоналу та ліжковий фонд нормуються державою за допомогою договорів, однак обсяг і якість послуг не обмежуються. Інші аспекти медичного обслуговування – реєстрація та ліцензування персоналу, лікарських засобів та обладнання, а також ціни на послуги в системі соціального страхування – ретельно регламентуються.
Міністерство охорони здоров’я зобов’язане покривати дефіцит у бюджеті Фонду медичного страхування зі свого власного бюджету і уповноважене вимагати перерозподілу коштів між розділами та підрозділами бюджету Фонду медичного страхування. Основними постачальниками медичних послуг є місцеві органи влади, яким належить більшість медичних закладів, включаючи лікарні, поліклініки та пункти надання первинної медичної допомоги. Крім того, вони мають право укладати договори з приватними медичними установами. Однак приватний сектор розвинений слабко, за винятком рівня первинної медичної допомоги, де широко застосовується схема функціональної приватизації (тобто отримання плати за послуги з Фонду медичного страхування при оренді приміщення та обладнання у місцевої влади). Ліцензуванням і професійним саморегулюванням займається Угорська медична палата.
За статистичними даними OECD, в Угорщині 100% охоплення населення медичним страхування за основний набір послуг.
Середньорічний темп зростання видатків на охорону здоров’я на душу населення склав у 2010 році 2,2%, у порівнянні у 2009 році цей показник був вищим – 3,1%.
Державні витрати на охорону здоров’я складають майже 65%, приватне страхування складає 2% всіх витрат, 26% витрат складають приватні витрати населення, 7% – інші витрати.
Загальні витрати на охорону здоров’я
| Витрати, % від ВВП | Витрати, $ на душу населення | Державні витрати, % від ВВП | Державні витрати, % від загальних витрат на охорону здоров’я | |
| 2008 | 7,5 | 1495,0 | 5,0 | 67,1 |
| 2009 | 7,7 | 1511,0 | 5,1 | 65,7 |
| 2010 | 7,8 | 1 601,0 | 5,0 | 64,8 |
Поточні витрати на охорону здоров’я за сферами у 2010 році (%)
| 2010 | |
| Стаціонарне лікування (в тому числі денного перебування) | 25 |
| Амбулаторне лікування | 27 |
| Довгостроковий догляд | 4 |
| Медичні товари | 37 |
| Колективні послуги | 7 |
Джерела фінансування
В основі розподілу бюджетних коштів лежить принцип поділу капітальних і поточних витрат (подвійне фінансування) як у лікарняному, так і в амбулаторному секторах. Бюджет охорони здоров’я складається з трьох частин: бюджету Фонду медичного страхування, коштів державного і місцевих бюджетів. Основне джерело фінансування – державне медичне страхування. При цьому капітальні та амортизаційні витрати оплачуються центральними і місцевими властями, Фонд медичного страхування відшкодовує тільки поточні витрати.
В Угорщині діє обов’язкове державне медичне страхування для всього населення. Роботодавці відраховують 11%, працівники – 3% доходу. Внески медико-соціального страхування збирає Міністерство охорони здоров’я. Фонд медичного страхування має місцеві (територіальні) відділення, які укладають договори з медичними установами та відшкодовують їх витрати відповідно до єдиних державними розцінками.
Місцеві органи влади відповідають за фінансування та амортизаційні витрати належних їм медичних установ і соціальних служб. Уряд робить досить суттєву допомогу, надаючи цільові субсидії, здійснює більшу частину капітальних вкладень, оплачує деяку частину поточних витрат і покриває витрати, що пов’язані із звільненням малозабезпечених від доплат; фінансує санітарне освіту, медичні дослідження і розробки.
Приватні джерела фінансування – це переважно платежі населення, так як приватне комерційне та некомерційне медичне страхування розвинене слабо. Платежі населення складаються з неофіційних платежів (їх величину можна оцінити тільки приблизно) і доплат. Велика частина доплат стягується за лікарські засоби, протези та інші медичні пристосування; бальнеотерапію, догляд за хронічними хворими і додаткові зручності при госпіталізації. Крім того, часткова оплата встановлена ??за допомогу фахівців, коли хворий звертається в спеціалізовані установи без направлення лікаря загальної практики. Повністю оплачуються послуги, що не входять в основний набір, а також послуги лікарів, що займаються приватною практикою (нерідко за сумісництвом) і не уклали договорів з адміністрацією Національного фонду медичного страхування.
При діючій нині системі суспільного страхування забезпечується той, хто має ідентифікаційний код громадського страхування (№ TAJ). Однак точно невідомо, скільки сплачено за це страхування. Таким чином, громадяни, що чесно оплачують нарахування, можуть нести тягар тих, хто ухиляється від оплати.
У 1987 р. почався поступовий перехід до фінансування лікарень по системі клініко-витратних груп. З 1993 р. ця схема застосовується по всій країні, і лише деякі дорогі втручання, наприклад трансплантація кісткового мозку, оплачуються окремо. Тривале лікування оплачується по числу ліжко-днів з урахуванням тяжкості випадку
Бюджет системи охорони здоров’я країни від ВВП складає 10,4%.
Види медичних послуг
Страховка гарантує медичну допомогу в повному обсязі. Відповідальність за надання медичних послуг населенню лежить переважно на регіональних та місцевих органах влади. Згідно з принципом поділу обов’язків місцева влада – муніципалітети – відповідають за первинну допомогу, регіональні влади – за стаціонарне і в ряді випадків спеціалізоване обслуговування. Однак відповідно до принципу субсидіарності, якщо муніципалітети згодні і здатні надавати стаціонарну допомогу, регіональна влада повинна передати їм свої повноваження. Місцевій владі не обов’язково організовувати стаціонарне обслуговування своїми силами – вони можуть укласти контракт з приватними медичними установами. При цьому згідно зобов’язанням за змістом до приватних медичних закладів переходить і відповідальність за капітальні видатки.
Первинне і спеціалізоване амбулаторне обслуговування
Хворі мають можливість вибирати сімейного лікаря і переходити від одного лікаря до іншого, але не частіше одного разу на рік. Сімейний лікар не має права відмовляти в реєстрації хворому, що проживає на його ділянці.
Місцева влада зобов’язана надавати населенню такі види медичної допомоги:
– Допомога сімейного терапевта і педіатра;
– Стоматологічну допомогу;
– Цілодобові медичні консультації;
– Медичну допомогу в школах.
Муніципалітети ділять свою територію на ділянки з розрахунку, що один сімейний терапевт повинен обслуговувати як мінімум 1200 дорослих, а сімейний педіатр – не менше 600 дітей. Лікарі отримують компенсацію від органів місцевої влади за кожного пацієнта.
Спеціалізовану амбулаторну допомогу надають переважно штатні лікарі державних поліклінік і диспансерів. Щоб потрапити на прийом до фахівця, необхідний напрямок від сімейного лікаря; ті, хто звертаються безпосередньо, повинні частково оплачувати консультацію.
Послуги з охорони здоров’я матері і дитини на дільничному рівні і медичну допомогу в школах надають висококваліфіковані медсестри.
Служба суспільної охорони здоров’я
Ця служба організована за територіальним принципом і включає центральні органи, а також регіональні і місцеві муніципальні служби. Вона забезпечує охорону здоров’я матері та дитини, суспільну гігієну, охорону праці, боротьбу з інфекційними хворобами і санітарне просвітництво. Служба суспільної охорони здійснює обов’язкову реєстрацію та ліцензування, а також визначення вимог до медичного обслуговування та професійного рівня медичних працівників. Програми громадської охорони здоров’я реалізуються у співпраці з іншими структурами. Наприклад, служба погоджує програму обов’язкової імунізації і поставляє вакцини, а сімейні терапевти і педіатри та медичний персонал шкіл вакцинують дітей.
Стаціонарна і спеціалізована допомога
Таку медичну допомогу переважно надають державні поліклініки, диспансери та багатопрофільні лікарні. Середня тривалість госпіталізації в угорських лікарнях становить 9 днів, середня тривалість перебування в пунктах обслуговування швидкої медичної допомоги – 6 днів.
Соціальна допомога
Малозабезпечені особи та інваліди мають право на соціальну допомогу, включаючи безкоштовні медичні послуги та лікарські засоби. Інваліди отримують первинну соціальну допомогу вдома і спеціалізовану соціальну допомогу, яка виявляється в медико-соціальних установах. До послуг первинної соціальної допомоги відносяться доставка продуктів, допомога по дому і в родині. Соціальні установи обслуговують людей літнього віку, людей з фізичною або психічною інвалідністю, людей, що мають наркозалежність і осіб без постійного місця проживання. Їм забезпечується тривалий догляд в інтернатах і будинках для людей літнього віку, реабілітація, допомога в денних стаціонарах та інтернатах короткочасного перебування. Особливий вид соціальної установи являє комунальний інтернат: в ньому живуть інваліди (звичайно від 8 до 14 осіб) з соматичними або психічними захворюваннями, здатні хоча б частково обслуговувати себе.
